Андрій Тарчинський: ‘Все життя пам’ятаю слова діда-фронтовика — ніколи не кидати товаришів» (ФОТО)

Поліцейський роти патрульної служби поліції особливого призначення ‘Херсон» Андрій Тарчинський на власному прикладі довів, що і під час ведення бойових дій можна залишатися людиною з великої літери. 43-річний Андрій пройшов Іловайський ‘коридор смерті», з якого врятував до сотні поранених. Незважаючи на контузію та осколкові рани, успішно вийшов з подвійного оточення у Новокатеринівці та вивів пораненого бійця. Наш герой не любить згадувати про іловайські події. За 7 днів ведення боїв він бачив надто багато смертей побратимів з добровольчих батальйонів.
Прикладом мужності та незламності духу для Андрія є дід-фронтовик, який пройшов всю Другу світову війну, був у полоні і повернувся додому, дожив до 102 років. Хоч дідусь і не розповідав усіх жахіть фронту, але завжди казав онуку: ‘Ніколи не кидай товаришів — ні на полі бою, ні в житті».
На відміну від більшості бійців батальйону ‘Херсон», які не мали військового досвіду, Андрій Тарчинський після служби в армії брав участь у бойових діях у Боснії і Герцеговині. У 1995 році прийшов працювати у патрульно-постову службу. Через 6 років у складі миротворчої місії відбув у Косово, де охороняв державні установи, ніс службу на блокпостах та кордоні. У червні 2014 року записався добровольцем у батальйон патрульної служби міліції особливого призначення ‘Херсон». Андрій свідомо пішов на цей крок, тому що не міг залишитися осторонь, поки в зоні АТО гинуть люди.

У важливий стратегічний об’єкт Донбасу, місто Іловайськ, 30 бійців батальйону ‘Херсон» увійшли о 06:00 ранку 23 серпня. Через постійні обстріли зайняли позиції у школі №14. Коли вечері почався прицільний обстріл з ‘Градів» та мінометів, перейшли у залізничне депо. Там уже знаходилися бійці ‘Донбасу», а наступного дня прибули 40 бійців з ‘Миротворця». Було кілька спроб штурму депо, але добровольчі батальйони тримали оборону, здавати місто ніхто не збирався. Андрій згадує, що на території депо у бомбосховищі ховалося мирне населення, до 100 жінок, дітей та стареньких. Бійці ділилися з ними їжею та водою, які швидко скінчилися. Крім постійних обстрілів, люди потерпали від страшенної спеки і спраги. Воду бійці сточували з дизельних вагонів. Відстоювали, фільтрували підручними засобами і пили.
Перше поранення Андрій Тарчинський отримав під час розриву снаряду від ‘Граду». О третій ночі він разом з Павлом Мазуром (він загинув від тяжкого поранення 29 серпня під Новокатеринівкою) чергували на останньому поверсі адмінбудівлі депо. Коли почався обстріл, один зі снарядів влучив у будівлю. Андрія засипало камінням та уламками, він отримав контузію та вивих суглоба руки, тіло побило осколками. Допомогу бійцю надав лікар батальйону ‘Херсон» Владислав Ковальов (він загинув у Іловайському коридорі, коли повертався за пораненими). А вранці Андрій Тарчинський уже тримав зброю, тому що о шостій ранку почався черговий штурм депо. Тоді ж бійці батальйону ‘Херсон» дізналися, що загинули їх командир Руслан Сторчеус та водій Олег Пєшков. Коли вони на автомобілі поверталися зі штабу, то потрапили в засідку розвідувально-диверсійної групи.

Ранком 29 серпня бійці батальйону у складі двох організованих колон почали виходити з оточеного міста так званим Іловайським коридором. Першими йшли танки, кілька БМП, за ними вантажівки та автобуси з пораненими. Андрій був в автобусі з пораненими. Потім почався обстріл колон з танків та ‘Градів». Добровольці проривалися з боєм. Андрій згадує, як його побратими вибиралися з палаючих машин і одразу потрапляли під обстріл бойовиків. Андрій виводив поранених з-під вогню, передавав хлопців іншим екіпажам вцілілих бойових машин. Він розумів, якщо людей не забрати, то вони загинуть. Під час чергової рятувальної операції під безперервним вогнем він знайшов пораненого бійця свого батальйону Максима Жаркова, якого схопив і майже закинув у проїжджаючу бойову машину.
— Для мене було головним врятувати якомога більше поранених, не залишати нікого з наших хлопців вмирати посеред поля. Про власний порятунок я тоді не думав, — зізнається боєць.

Також він згадує невідомого хлопця з ‘Миротворця», з яким вони рятували поранених. Без прикриття вони передавали поранених в БМП та автобуси, а потім поверталися за іншими. Вони робили це десятки разів, поки у бійця не влучила снайперська куля, він загинув, віддавши життя заради інших. Так само Андрій згадує і водія військової машини, який довіз їх до Новокатеринівки. Вже у населеному пункті снайпер поцілив водію в голову.

Потрапивши у Новокатеринівку, ніхто з бійців не знав, що містечко у подвійному оточенні. Добровольчі батальйони та військові потрапили у справжнє пекло. Вцілілі бійці батальйону ‘Херсон» згадують, що постріли лунали звідусіль. Усіх поранених Андрій разом з іншими побратимами зносив в один будинок, потім пробирався містом і збирав інших вцілілих, на тачці відвозив у безпечне місце. У будинку не лишилося жодного вільного місця. Пораненим обмивали рани та робили перев’язки з простирадл та рушників. Знеболювальних та ліків на всіх не вистачало. Він згадує, що у ту важку мить поруч був військовий лікар Всеволод Стеблюк з батальйону ‘Миротворець». Він не залишав поранених, врятував багатьох із них. Сам Андрій теж був поранений. До контузії та осколкових ран додалося ще й важке поранення ноги, з якої стирчав осколок та завдавав сильного болю.

Всі, хто міг йти, у темряві пішки виходили з оточеної Новокатеринівки. Андрій пробирався наосліп. На ранок в полі помітив пораненого хлопця з Кривого Рогу на ім’я Сашко. У нього була перебита нога і він стікав кров’ю. З підручних матеріалів Андрій наклав йому джгут. На плечах він вів Сашка полями і лише наступного дня побачив населений пункт. Сашка поклав у сараї крайнього будинку, приніс йому води з корита і наказав триматися, а сам пішов по допомогу. Відійшов недалеко і побачив колону ‘швидких». Водій однієї з машин погодився забрати обох поранених. Їх відвезли у Волноваху, звідти на вертольотах бійців переправили у Запоріжжя в польовий шпиталь. Андрій і цього разу допомагав пілотам і лікарям вантажити поранених, сам до останнього не хотів сідати. Поки один з пілотів насильно не посадив його всередину.

Далі Андрій погано пам’ятає події, тому що періодично втрачав свідомість від болю (лікарі потім сказали, що витягнули 11 осколків). Із Запоріжжя Андрія направили у Дніпро в обласну лікарню, де він пролікувався місяць. Після цього ще місяць лікувався в Херсоні.
Зараз Андрій Тарчинський продовжує службу у роті патрульної служби поліції особливого призначення ‘Херсон». Після Іловайської трагедії забезпечував правопорядок у містах Курахове Донецької області і Сватове Луганської області. Він двічі нагороджений медаллю Президента України та має 4 нагрудні знаки МВС України.

Зараз Андрій Тарчинський хоче зустріти бойових товаришів з добровольчих батальйонів ‘Донбас», ‘Миротворець» та ‘Дніпро», з якими пліч-о-пліч воював, обороняв Іловайськ, яких рятував від загибелі. У тих умовах ні у кого не було можливості спитати імена, прізвища чи номери телефонів.

— Дуже хочу вірити, що поранені, яких я витягав з-під артобстрілу, вижили, що врятувався Сашко з Кривого Рогу та інші бійці. Хочу зустрітися з ними, дізнатися про їхні долі, — зізнається Андрій.

Пройшовши справжнє земне пекло та переживши смерть друзів, Андрій не зламався, залишився Людиною з великої літери, з великим благородним серцем, у будь-яку мить готовий до самопожертви заради інших.

У Іловайському котлі батальйон ‘Херсон» зазнав значних, непоправних втрат. З 30 чоловік смертю героїв загинули 9 бійців на чолі з командиром. Вони відстоювали свободу рідної землі та людей до кінця, не здалися в полон і загинули в ім’я вільної країни. Вони не забуті ні товаришами по службі, ні жителями Херсонщини. На школах, де навчалися загиблі герої, встановлені меморіальні дошки, на честь загиблих бійців батальйону ‘Херсон» у місті відкрили сквер.
Відділ комунікації поліції Херсонської області